www.radartutorial.eu www.radartutorial.eu Основи радіолокації

Вітроенергетичні установки та радіолокація

Рисунок 1: Вітроенергетична установка

Рисунок 1: Вітроенергетична установка

Відновлювані джерела енергії, такі як вітроенергетичні установки, дедалі більше визначатимуть вигляд ландшафту. Однак поблизу радіолокаційних установок їх вважають небажаними джерелами завад, тому дозвіл на будівництво часто не надають через близькість радіолокаційного засобу.

Стверджується, що такі вітроенергетичні установки зменшують дальність дії радіолокаторів. Часто це важко уявити. Тому нижче наведено пояснення:

Затінення

Безпосередній вплив, наприклад унаслідок затінення, неможливо виміряти, оскільки він був би надто малим. Подібно до того як людське око може бачити крізь вентилятор, що обертається, радіолокатор також може безперешкодно спостерігати крізь коло, яке описують лопаті ротора. Крім того, затінення перешкодою завширшки лише 2 – 5 метрів, наприклад щоглою, можна безпосередньо виявити лише на відстані приблизно до 1000 метрів позаду цієї перешкоди. Далі хвильовий фронт знову замикається внаслідок дифракції електромагнітних хвиль на перешкоді. Звичайно, невелика частина випромінюваної енергії відбивається і вже не використовується для виявлення цілей, розташованих за перешкодою, однак це не пояснює зменшення дальності. У цьому випадку вітроенергетична установка є лише перешкодою, подібно до будинку, дерева або кротовини, і за нерухомого ротора зовсім не виділяється в суміші сигналів від нерухомих цілей.

Результати реальних досліджень затінення були опубліковані у 2003 році компанією Alenia-Marconi Systems після проведення масштабного комп’ютерного моделювання. Згідно з цими дослідженнями, ослаблення ехо-сигналу літака, що летить безпосередньо в оптичній тіні щогли вітроенергетичної установки, становить менше ніж 2 дБ. Ця величина повністю губиться на тлі звичайної флуктуації ехо-сигналу, зумовленої складною формою його ефективної відбивної поверхні.

Крім того, слід ураховувати, що за типової горизонтальної ширини діаграми спрямованості антени 1,6° і діаметра щогли вітроенергетичної установки близько 3 м вона повинна перебувати в межах радіуса 3m/[2·sin(1,6°/2)] = 107 m (!), щоб повністю перекрити діаграму спрямованості антени, тобто ширину променя за рівнем половинної потужності. На практиці вітроенергетичні установки розташовані значно далі й тому можуть затінювати лише невелику частину енергії передаваного імпульсу.

Усі розглянуті радіолокаційні установки працюють у діапазонах частот, у яких електромагнітні хвилі мають квазіоптичні властивості. Тому можна провести наочний експеримент за допомогою потужного кишенькового ліхтарика, бажано з можливістю фокусування світлового пучка переміщенням відбивача. Спрямуйте світловий пучок ліхтарика на стіну, розташовану на відстані приблизно 6 – 10 метрів, і, обертаючи відбивач, сфокусуйте його у світловій плямі мінімального розміру. Потім помістіть олівець у будь-якому місці світлового пучка (зверніть увагу: лише олівець, без руки!) і спостерігайте тінь на стіні. Якщо тінь не видно, спостерігайте вплив олівця на яскравість світлової плями. Ви помітите,

  • що починаючи з певної мінімальної відстані від ліхтарика вплив на яскравість уже не спостерігається;
  • що до певної відстані між олівцем та освітленою стіною тінь також не видно.

Відношення діаметра олівця до діаметра світлового пучка приблизно відповідає відношенню, яке займає вітроенергетична установка на відстані 5 – 10 км до ширини діаграми спрямованості радіолокатора керування повітряним рухом.

Таким чином, посилатися лише на затінення — це неприпустиме спрощення впливу вітроенергетичної установки на радіолокатор, яке мало відповідає реальності. Тінь можна виміряти лише безпосередньо й на відносно невеликій відстані позаду вітроенергетичної установки. (Тобто на висоті та відстані, яких пілот з очевидних причин у будь-якому разі має уникати.) Досі ніхто не зміг пояснити, чому затінення вітроенергетичною установкою негативно впливає на радіолокатор, тоді як затінення такої самої величини, наприклад групою дерев, може бути допустимим.

Ослаблення за групою дерев або вітропарком становить близько 2 децибелів. Однак природні зміни ехо-сигналу літака, тобто втрати внаслідок флуктуацій, можуть перевищувати 30 децибелів і, отже, бути більш ніж у тисячу разів більшими. Радіолокатор має справлятися і з такими змінами.

Вплив на дальність дії радіолокатора

Радіолокатор може відрізняти ехо-сигнали від нерухомих об’єктів від ехо-сигналів рухомого об’єкта, наприклад літака, шляхом аналізу доплерівської частоти. Відображення ехо-сигналів від нерухомих цілей, таких як будинки, дерева та пагорби, пригнічується за допомогою спеціальної схеми. Винятком тут є вітроенергетична установка. Лопаті ротора, що обертаються, також створюють доплерівську частоту, унаслідок чого ехо-сигнал вітроенергетичної установки стає дуже схожим на ехо-сигнал вертольота в режимі висіння. Саме це перетворює вітроенергетичну установку на перешкоду, яку вже не можна вважати допустимою. Радіолокатор формує для такого ехо-сигналу хибну тривогу. Спочатку цю хибну тривогу потрібно обробляти так само, як справжню. Для розпізнавання того, що тривога є хибною, потрібен час. У цифрових радіолокаторах це час обчислення, а в аналогових — час і увага диспетчера повітряного руху або оператора радіолокатора. Нерідко доводиться чекати ще одного оберту антени, перш ніж можна буде прийняти рішення щодо цієї цілі. Одна хибна тривога сама по собі ще не є проблемою, однак вітроенергетичні установки зазвичай розташовані близько одна до одної. Кожна вітроенергетична установка створює хибну тривогу, тому частота хибних тривог дуже швидко зростає до недопустимих значень. Унаслідок цього невеликий літак, що перебуває над вітропарком, може залишитися невиявленим.

Необхідно вжити заходів для зменшення частоти хибних тривог у радіолокаторі. Звичайною практикою є внесення місцезнаходжень цих вітроенергетичних установок до карти місцевих предметів – своєрідної електронної карти, що зберігається в пам’яті процесора радіолокаційних сигналів, – і тривале зберігання в ній виміряних середніх рівнів ехо-сигналів. Під час наступного оберту антени обробляється лише різниця між поточним виміряним значенням і збереженим рівнем ехо-сигналу. Цей метод дуже ефективний, якщо ехо-сигнал від нерухомої перешкоди залишається сталим. Однак у випадку вітроенергетичних установок це трапляється рідко, оскільки напрямок вітру та положення ротора постійно змінюються. Тому для цієї точки місцевості необхідно встановити вищий поріг, після перевищення якого радіолокатор розпізнає важливу ціль. Тут процесор радіолокаційних сигналів досягає межі своїх можливостей, оскільки всі ці обчислення мають виконуватися в реальному часі. Часто застосовуються процесори, у яких такі обчислення керуються не програмним забезпеченням, а виконуються надшвидкою жорстко з’єднаною логікою. Якщо ця логіка не може вирішити, чи є ціль, рішення передається на наступний етап обробки, який може порівнювати кілька обертів антени, однак його результат уже не надходить у реальному часі.

Усі ці заходи щодо зменшення частоти хибних тривог водночас знижують ймовірність виявлення реальних цілей. Через різні порогові значення під час обробки сигналів частота хибних тривог і ймовірність виявлення взаємопов’язані та обернено пропорційні. У цьому й полягає проблема: дальність дії радіолокатора визначається за сталої ймовірності виявлення. Якщо вона погіршується, фактична дальність дії радіолокатора також зменшується. Це також пояснює, чому невелика кількість вітроенергетичних установок поблизу радіолокатора ще могла бути допустимою, тоді як спорудження додаткових установок істотно вплинуло б на його дальність дії.

Можливі рішення

Рисунок 2: Доплерівські спектри літака та вітроенергетичної установки істотно відрізняються.

Рисунок 2: Доплерівські спектри літака та вітроенергетичної установки істотно відрізняються.

Окрім обмежень на будівництво, пропонується також кілька технічних рішень. Як можливе вдосконалення необхідно знайти захід, що скорочує час, потрібний для розпізнавання можливої хибної тривоги. Інженерна компанія Cambridge Consultants розробила радіолокаційний метод, за якого відповідний напрямок перевіряється десять разів на секунду, а не один раз на 4 секунди, як це виконувалося раніше. Завдяки цьому система в реальному часі однозначно розпізнає, що спостережувана ціль є вітроенергетичною установкою. Cambridge Consultants називає цей метод голографічним радіолокатором™

Це можливо в радіолокаторі, який використовує фазовану антенну решітку для виконання цифрового формування променя. Ця технологія, яку раніше розробляли лише для найсучасніших військових радіолокаторів, тепер стала доступною і для цивільного застосування. Оскільки механічно обертові вузли більше не використовуються, цей метод не потребує технічного обслуговування й цілком не залежить від погодних умов, наприклад від швидкості вітру. Для завдань керування повітряним рухом великою перевагою є також можливість визначати третю координату, тобто висоту польоту, незалежно від вторинного радіолокатора.

За допомогою сучасного статистичного методу визначення порогових значень у системі CFAR попередні втрати ймовірності виявлення поблизу вітроенергетичних установок можна майже повністю усунути.

На рисунку 2 показано відмінності доплерівської частоти в послідовних періодах повторення імпульсів для двомоторного гвинтового літака та вітроенергетичної установки під час спостереження радіолокатором у I-діапазоні. Літак створює доплерівську частоту з більшою амплітудою, зумовленою відбиттями від фюзеляжу, крил і оперення. Ця доплерівська частота визначається радіальною швидкістю літака. Повітряні гвинти створюють додаткові викиди на інших доплерівських частотах, які називають лініями JEM (від «Jet Engine Modulation»).

Найсильніший ехо-сигнал вітроенергетичної установки створюється відбивною поверхнею нерухомої вежі й не має доплерівської частоти (fD = 0). Лопаті вітроенергетичної установки також створюють доплерівські частоти, максимальне значення яких можна порівняти зі значенням для гвинтового літака. Однак кожна невелика ділянка поверхні великих лопатей має власну радіальну швидкість. Тому тут не виникають імпульсні амплітудні викиди, як у повітряних гвинтів літака, а утворюється безперервний перехід від від’ємного максимуму до додатного. За цими відмінностями у спектрі вітроенергетичну установку можна однозначно відрізнити від літака.

Крім того, проводяться випробування [1], спрямовані на зменшення за допомогою стелс-технології ефективної відбивної поверхні роторів вітроенергетичних установок. Окрім високої вартості, ця технологія, на жаль, розрахована лише на певний діапазон частот і тому має обмежену ефективність. Крім того, вона не повинна робити вітроенергетичну установку цілком невидимою, оскільки інакше небезпека зіткнення за умов поганої видимості стала б надто високою, незважаючи на наявність навігаційного радіолокатора. Цікаво, що такі вітроенергетичні установки зі стелс-технологією оснащують кутовим відбивачем, щоб навігаційні радіолокатори все ж могли їх виявляти. Це не є суперечністю, оскільки ехо-сигнал, ослаблений стелс-технологією, сильно флуктуює та містить доплерівську складову. Кутовий відбивач, навпаки, створює в напрямку пошукового радіолокатора сталий ехо-сигнал, який радіолокатор за потреби може пригнічувати або відображати.

Ще одним можливим рішенням могло б стати оснащення в майбутньому кожної вітроенергетичної установки відповідачем для вторинного радіолокатора, який повідомляв би радіолокатору: Цей ехо-сигнал надходить від вітроенергетичної установки xyz! В ідеальному випадку додатково могли б передаватися напрямок вітру та частота обертання ротора. Процесор радіолокаційних сигналів розглядав би цей ехо-сигнал як ціль, корелював би його із сигналом відповідача, але за потреби не відображав би його та не передавав би на віддалені індикатори. Технічні витрати з боку вітроенергетичної установки були б порівняно невеликими. З боку радіолокатора потрібно було б лише адаптувати програмне забезпечення до такого рішення і, можливо, збільшити обчислювальну потужність процесорів радіолокаційних сигналів у новіших радіолокаторах через значно більшу кількість цілей, які необхідно враховувати. Замість вторинного радіолокатора також було б можливе з’єднання через власну IP-адресу кожної вітроенергетичної установки. Значно більшими були б адміністративні витрати на реалізацію такого рішення, оскільки воно потребує стандартизації, яку, можливо, спочатку мала б визнати на міжнародному рівні ICAO. Крім того, це рішення мало б ще одну перевагу: завдяки відомим координатам вітроенергетичних установок і сигналам їхніх відповідачів наявні контрольні відповідачі стали б зайвими, а радіолокатори могли б використовувати розташовані в різних місцях вітроенергетичні установки для внутрішнього калібрування своїх приймальних каналів.


[1] Стелс-технологія: http://www.hitek-ltd.co.uk/