www.radartutorial.eu www.radartutorial.eu Основи радіолокації – Вторинна радіолокація

Вимірювання відстані до супутників

Рисунок 1: Voyager

Вимірювання відстані до супутників

Визначення положення або відстані до супутника може здійснюватися лише за допомогою одного з різних методів радіолокації. На дуже великих відстанях, таких як до апаратів Voyager 1 і Voyager 2, застосування первинної радіолокації стає енергетично неможливим через величезну відстань (2·1010 км). Згідно з основним рівнянням радіолокації, знадобилися б антени нереальних розмірів і надзвичайно великі потужності передавачів. Тому на таких відстанях може застосовуватися лише метод вторинної радіолокації.[1][2]

Для цього космічний апарат Voyager оснащений спеціальним транспондером. Наземна станція передає сигнал запиту («uplink») у S-діапазоні на частоті 2,11 ГГц. Потужність передавача становить приблизно 20 кВт (приблизно в десять разів більше, ніж зазвичай використовується в системах керування повітряним рухом). Передавальна антена має коефіцієнт підсилення антени майже 63 дБі в S-діапазоні. Однак проста імпульсна модуляція вимагала б надто великої смуги пропускання передавальної та приймальної апаратури, щоб не відбувалося згладжування фронтів імпульсів, необхідних для вимірювання часу поширення сигналу. Тому передається спеціальна послідовність імпульсів, яку транспондер лише перетворює на іншу частоту та передає назад. Транспондер обробляє цей сигнал повністю когерентно. Це означає, що прийнята частота uplink використовується без змін і зі збереженням фази, а потім лише перетворюється на іншу частоту. Коефіцієнт перетворення становить точно 240/221, тому сигнал downlink передається на частоті приблизно 2,3 ГГц. Одночасно сигнал також перетворюється в інший частотний діапазон: тут коефіцієнт перетворення дорівнює 11/3, тому downlink також передається в X-діапазоні на частоті приблизно 8,42 ГГц.[3] Антена транспондера має діаметр 3,7 м і коефіцієнт підсилення антени 36 дБі (S-діапазон) та 48 дБі (X-діапазон). Потужність передавача становить лише 12 Вт.

На наземній станції прийнята відповідь транспондера корелюється з копією переданого сигналу, збереженою за часовою шкалою атомного годинника. Це дає змогу з дуже високою точністю визначити час поширення сигналу (з урахуванням відомого часу відгуку транспондера). Таким чином відстань може бути виміряна з дуже високою точністю. Однак отримане значення відстані є правильним лише для моменту роботи транспондера, оскільки час поширення сигналу вже перевищує одну добу, а за цей час апарат Voyager продовжує рухатися зі швидкістю 62 140 км/год.[4]

Спочатку відповідний сигнал передавався у двох різних частотних діапазонах, щоб компенсувати вплив іоносфери на швидкість поширення електромагнітних хвиль. Пізніше цей метод також дав змогу з дуже високою точністю виміряти релятивістську часову затримку (затримку Шапіро) радіолокаційних сигналів.[3]

Deep Space Navigation Network

Для супроводу навіть одного космічного апарата на Землі необхідна ціла система антен, яка називається Deep Space (Navigation) Network (DSN). Антени розташовані таким чином, щоб принаймні одна з них завжди могла бути спрямована точно в напрямку, звідки очікується відповідь транспондера. Оскільки час поширення сигналу дуже великий (нині близько 1,5 доби), при використанні лише однієї великої антени ймовірність була б надто високою, що через обертання Землі в момент надходження відповіді вона опиниться на протилежному від космічного апарата боці Землі.

Щойно починають використовуватися кілька станцій запиту або кілька транспондерів, усе обладнання має бути стандартизованим. Антени станцій запиту мають діаметр 70 м і розташовані в Голдстоуні (Каліфорнія), у Мадриді (Іспанія) та в Канберрі (Австралія). Самі транспондери також стандартизовані й мають, наприклад, назви Small Deep Space Transponder (SDST) або просто Deep Space Transponder (DST). Звичайно, ці транспондери є універсальними пристроями. Вони використовуються не лише як складова системи вторинної радіолокації, а й для зв'язку з космічним апаратом. Саме ця функція ретранслятора робить транспондер придатним також для вимірювання часу поширення сигналу.

Як несучу частоту використовується дуже високий діапазон частот (від X-діапазону до Ka-діапазону), щоб антена могла забезпечувати максимально можливу спрямованість навіть за порівняно невеликих геометричних розмірів. Старіші транспондери, а також транспондери, що використовуються в навколоземному просторі, працюють також у S-діапазоні, оскільки на цих частотах загасання в земній атмосфері менше (приблизно 1 дБ).

На сторінці NASA Deep Space Network now показано поточну діяльність окремих наземних станцій. Там, наприклад, зазначено, що прийнята потужність сигналів-відповідей апаратів Voyager становить близько −160 дБм.

Джерела:

  1. Udo Renner; Nikolaos Balteas; Joachim Nauck, ’’Satellitentechnik: Eine Einführung’’ Springer, Berlin, Heidelberg, 1988., ISBN 978-3-642-83149-2, S. 77 (online preview)
  2. A. Winton, J.-L. Gerner, P. Michel, & R. Morgan-Owen: ’’The Transponder - A Key Element in ESA Spacecraft TTC Systems’’ ESA Bulletin Nr. 86. Published May 1996. (online)
  3. Timothy P. Krisher, John D. Anderson, Anthony H. Taylor, ”Voyager 2 Test of the Radar Time-delay Effect,“ Astrophysical Journal, Part 1 (ISSN 0004-637X), vol. 373, June 1, 1991, p. 665-670. (online preview)
  4. ”Where are the Voyagers?” see: NASA-Project