Пасивні радіолокатори
Американськими університетами вже достатньо давно досліджувалась можливість використання радіолокаційних технологій в пасивному режимі.
Якщо ви коли-небудь бачили зображення на екрані телевізора, яке роздвоюється внаслідок незадовільних умов прийому телевізійного сигналу, то ви вже спостерігали прояву принципу, на якому засновується пасивне радіолокаційне виявлення. Роздвоєння телевізійного зображення виникає через те, що у телевізійний приймач надходить як прямий сигнал від телевежи, так і цей же сигнал, але відбитий від якоїсь перешкоди. Очевидно, що другий сигнал проходить більш довгу дистанцію порівняно з першим і тому приходить пізніше, що можливо спостерігати у вигляді роздвоєння зображення. Те ж саме відбувається і в приймачі пасивного радіолокатора – він приймає прямий сигнал від передавача і цей же сигнал, але вже відбитий від цілі. За різницею у часі надходження цих сигналів при відомій відстані між передавальним і приймальним пунктами можливо отримати інформацію про координати відбиваючого об’єкту (цілі).
Нажаль, на той час обчислювальні технології були ще недостатньо розвинуті,
щоби на основі цього геніального принципу побудувати реально функціонуючу пасивну рознесену радіолокаційну систему.
Тому це технічне рішення було майже забуте.
Але не зовсім:
«Рамона», «Тамара» та «Вера»
Чеська компанія «Тесла» в умовах найсуворішої секретності розробила пасивний радіолокатор «Рамона» та подальшу її версію «Тамара» MCS-93 (Рисунок 1) вже у восьмидесятих роках двадцятого століття. Декілька зразків надійшли також й на озброєння Національної народної армії (ННА) колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР). Тому деякі з них в подальшому опинились у збройних силах об’єднаної Німеччини. Були відомості про те, що дві з них навіть працюють (працювали), доля інших точно не відома.
«Тамара» являє собою чисто пасивну станцію радіотехнічної розвідки. Подальшим її розвитком є станція «Вера». Принцип роботи є достатньо простий і заснований на тому, що кожен сучасний літальний апарат в польоті випромінює сигнали, склад та параметри яких визначаються наявними на його борту радіолокаційними та радіозасобами. Параметри цих сигналів зберігаються в базі даних комп’ютера станції розвідки за аналогією із відбитками пальців людини. Прийнявши ці сигнали у трьох різних точках, вимірявши та порівнявши різниці у часі розповсюдження між ними, розраховують координати поточного положення випромінюючого ці сигнали літака. Крім цього, в таких станціях можуть бути використані також сигнали активних радіолокаторів, телевізійних центрів або радіостанцій. Ці сигнали, відбиті від цілей, приймаються у декількох різних точках, що дає змогу підвищити точність визначення координат цілі.
Чи це радіолокатор?
Станція «Вера» не є радіолокатором у традиційному розумінні цього слова. Тем не менш, вимірювання часу розповсюдження сигналу, таке характерне для звичайних радіолокаторів, виконується і у станції «Вера» та у подібних до неї. Стосовно вторинним радіолокаційних систем термін «радіолокатор» використовується також з причини виконання вимірювання часу розповсюдження електромагнітних хвиль, а також тому, що вторинний радіолокатор може визначати місцеположення цілі. А от для таких систем як тактична навігаційна система TACAN термін «радіолокатор» не застосовується. Хоча вимірювання часу розповсюдження сигналів в ній і виконується, система TACAN є навігаційною системою і задачу виявлення цілей не вирішує.
Однак, на мою думку, термін «радіолокатор» все ж може бути застосовуваний до станції «Вера», хоча для її функціонування і не потрібна наявність передавального пристрою. В цій станції положення цілі в просторі визначається також на основі вимірювання часу розповсюдження електромагнітних хвиль! (Компанія-розробник стверджує, що станція забезпечує вимірювання часового запізнювання з похибкою до 100 нс, працюючи у діапазоні частот від 0,1 до 40 ГГц!)
