AN/FPS-50
Опис радіолокаційного комплексу, тактико-технічні характеристики
Виробник:General Electric
| Основні параметри радіолокатора | |
|---|---|
| Діапазон частот випромінювання: | 425 МГц |
| Період повторення імпульсів: | |
| Частота повторення імпульсів: | 27 Гц |
| Тривалість імпульсу (τ): | 2 ms |
| Iнтервал приймання | |
| Iнтервал спокою | |
| Пікова потужність: | 10 МВт [1] |
| Середня потужність: | |
| Інструментальна дальність: | 5 000 км |
| Роздільна здатність по дальності: | |
| Точність вимірювання координат:: | |
| Ширина променя: | β= 0,4° ; ε= 1° |
| Відбитих від цілі імпульсів: | |
| Частота обертів: | (Torus Antenne) |
| Середній наробіток між відмовами (MTBCF): | |
| Середня тривалість відновлення (MTTR): | |
AN/FPS-50
AN/FPS-50 була радаром спостереження BMEWS з великою фіксованою антеною і двома променями. Прототип радіолокаційної системи був побудований компанією General Electric (GE) на Тринідаді в лютому 1959 року, де він використовувався для запуску ракети з космодрому на мисі Канаверал. Лабораторія Лінкольна також брала активну участь у розробці, включаючи послідовність з’єднання декількох рупорів «органної труби» з тороїдальною антеною[3],[4], серію допплерівських фільтрів, комп’ютерний масив для обробки даних, алгоритми визначення цілей і небезпек, а також проектування і тестування багатьох компонентів.
Кожна система AN/FPS-50 складалася з трьох антен, які зондували різні напрямки в ширину понад 40 градусів і забезпечували радіус дії приблизно 3000 морських миль. Кожна антена була 50 метрів заввишки і 122 метри завширшки з вертикальною тарілкою і круговим азимутом (тороїдальна антена). Дані про цілі, перехоплені ближнім світлом, були надіслані командуванню NORAD (Північноамериканське командування аерокосмічної оборони) в якості раннього попередження. Послідовне зондування проводилося з низьким (3,5 градуса) і високим (7 градусів) променями.[5] Коли дальнє світло виявляло їх, можна було розрахувати їхню траєкторію і точку запуску. GE та Департамент важкої військової електроніки встановили ці радари на авіабазі Клір, Аляска, та авіабазі Туле, Гренландія, протягом 1960-х років.[2]
У передавачах використовувалися шість пар клістронів Litton Corp. діаметром 60 сантиметрів, змонтованих у трансформаторі висотою 3 метри, заповненому охолоджувальним маслом на головному контрольно-вимірювальному майданчику. Вони працюють на частоті 425 МГц і випромінюють по 2,5 мегавата потужності. Кожна пара клістронів була з’єднана з «органною трубою» антени хвилеводом завширшки майже метр і заввишки 50 сантиметрів, достатньо великим, щоб по ньому могла пролізти невелика доросла людина.[6]
Ехосигнали радара відображалися на подвійному індикаторі дальності, де верхній промінь відхилявся позитивно, а нижній – негативно. Дисплей сканування відхилявся зі швидкістю 4 мс, 35 мс і 6 секунд.
AN/FPS-50(V)
У 1971 році об’єкти були модернізовані новими, більш потужними радарами AN/FPS-50(V), які працювали в діапазоні частот L. Для визначення дальності і положення цілей, навіть у космосі, використовувалися звичайні та імпульсні допплерівські методи.
Джерело:
- Joachim Beckh: ’’Blitz & Anker’’ BoD – Books on Demand, 2005, ISBN 3-8334-2997-6, Page 54
- www.fas.org
- K.S. Kelleher and H.H. Hibbs, ”An Organ Pipe Scanner,“ Naval Research Laboratory Report 4141 (11 May 1953)
- www.radomes.org
- www.globalsecurity.org
- www.bwcinet.com mit mehr Bildern
- Jane’s Radar and Electronic Warfare Systems